Ось це сторінка української вікіпедії:
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; * 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — † 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик.
А вот это российской:
——–
Тара́с Григо́рьевич Шевче́нко (укр. Тара́с Григо́рович Шевче́нко[1]; 25 февраля (9 марта) 1814, село Моринцы, Киевская губерния (ныне Черкасская область) — 26 февраля (10 марта) 1861, Санкт-Петербург) — украинский и русский поэт, прозаик, художник, этнограф. Академик российской Императорской Академии художеств (1860).
Литературное наследие Шевченко, центральную роль в котором играет поэзия, в частности сборник «Кобзарь», считается основой современной украинской литературы и во многом литературного украинского языка.
Бо́льшая часть прозы Шевченко (повести, дневник, многие письма), а также некоторые стихотворения написаны на русском языке, в связи с чем многие исследователи относят творчество Шевченко, помимо украинской, также и к русской литературе[2][3].
———
Так от. Не секрет, що для того, щоб що-небудь стверджувати в статті на Вікіпедія потрібно давати посилання на джерело. У статті про Шевченка зроблено все вірно:
“Бо́льшая часть прозы Шевченко (повести, дневник, многие письма), а также некоторые стихотворения написаны на русском языке, в связи с чем многие исследователи относят творчество Шевченко, помимо украинской, также и к русской литературе[2][3].”
Джерело таке:
2. Космеда Т. Дневник Шевченко — отражатель его русскоязычного сознания. Учёные записки Таврического нац. ун-та им. В. И. Вернандского. Т. 20 (59). 2007 с. — № 3. — 38-42.
3. Ужанков А., д. филол. наук. Шевченко — русский писатель? // Столетие. — 11 февраля 2009 года.
Стаття була перероблена, оскільки точно пам’ятаю, що був якийсь конфуз, чи то написано було, що Шевченко російський поет з українським походженням або щось подібне. Але це прибрали і зараз є те, що я зазначив.
—————–
Далі … Ні в якому разі не стану стверджувати, що Шевченко не писав російською. Писав і воно аніскілечки не применшує його талант і не викликає огиду, як може здатись тим, хто думає, що українці підірвані на національній основі.
Мене зацікавили дві сторінки з надіслання на джерело під цифрах 3.
3. ↑ Ужанков А., д. филол. наук. Шевченко — русский писатель? // Столетие. — 11 февраля 2009 года.
Цікаві спостереження філолога:
“Об этом свидетельствуют его письма, написанные в 40-е годы на русском и украинском языках.
В его русских письмах практически нет украинизмов, а вот в украинских письмах русизмы встречаются довольно часто. При этом грамматические ошибки и употребление русских префиксов при письме свидетельствуют о русскоязычном мышлении их автора. Например, в письмах Лизогубу 1842 г.: «А за таке время багато води у море утекло» – вместо: «а за такий час багато води в море утече». «Отдайте» вместо «вiддайте», «спасибi» вместо «дякую». «Хочь лiкар и говорить, що ничего, одначе так кiвне головою, що сумно дивиться» (правильней было бы: не «ничего», а «нiчого», не дивиться, а «дивитися»).
«Сьогоднi оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать» (т.е. вместо «в руцi утримати»); «щоб помiг менi / щоб допомiг менi».
В 1849 году Лизогубу он писал: «буду посилать до Вас усе, що зроблю вартого послать» (а надо, по идее, – «посилати» и «послати»).
Бодянскому в 1850: «А мене на адресi не упоминай, цур йому» – надо «не згадуй».
Лизогубу: «Подякуйте и ви за мене Iлiю Iвановича за його благородную щедроту» (следовало бы -«благородну щедрiсть»).
А далі слідує:
“Двуязычность Шевченко еще больше отразилась в его письмах того времени. Причем, и это важно для понимания авторского сознания, Шевченко становится все более русскомыслящим писателем.”
Я не буду писати, що це повалило мене в шок чи що я реготав і валявся по підлозі. Ні. Але й не скажу, що подібні вправляння в доктора філологічних наук не залишили мене байдужим. Зацікавило.
Навіть звучання самого слова “русскомислящій” звучить, як мені здається, дивно.
Не знаю, як можна сказати, що Набоков “англійськомислячий” або “французськомислячий” – нісенітниця якась, причім імперська. Таке враження, що тільки і доторкнись до чого-небудь російського, як ти відразу стаєш росіянином і звичайно “русскомислячим” автоматично.
Кажу без злоби і тупого хіхікання.
Давайте поміркуємо. Адже я не проти, щоб росіяни вчили Шевченка, щоб він був у хрестоматії російської літератури (бо зарубіжна, напевно, після статті Ужанкова – це вже занадто). Не знаю, але мої знайомі росіяни нічого не знають про Шевченка і вони не розуміють українську мову, щоб вчити його “кобзар” бо по декількох поемах, драмах і повістях – всього Шевченка не зрозуміти. Хоча претензія моя звичайно – це спірне питання, оскільки над нами зараз висить, як дамоклів меч “русскомислячий” Шевченко. Без іронії.
Шевченко, так виходить, наче трофей. Взяти – беремо, але для чого – незрозуміло … хоча зрозуміло для зближення народів, як і пише в кінці Ужанков.
Можливо.
Ужанков:
“Интересно отметить, что уже в начале 1843 года Шевченко завершает драму «Назар Стодоля» на русском языке, переведенную в 1844-ом на украинский для постановки в студенческом театре Медицинской академии. Причем, что любопытно, авторские ремарки остаются на русском языке!
Видимо, в 1842 году была написана и трагедия «Никита Гайдай», от которой сохранилось только третье действие, опубликованное в журнале «Маяк». ”
А ось лист Шевченка до Я. Г. Кухаренко:
1842 р. він згадував про «Слепую» як про закінчений твір: «Переписав оце свою „Слепую“ та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся #####ам черствим #####ським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу лихо. […] Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені дрюкувать „Слепую“, але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені».
Ясна річ, що Шевченко патріот свого народу, громадянин своєї країни, але з тим він космополіт. Він нормально ставиться до росіян. Він не відкидав їх допомоги, він не плював на них, не бився з ними, з багатьма переписувався і був вдячний довічно. Але свого часу він розумів, що Україні потрібно подніматся з колін, потрібно, щоб загнані в села українці виставляли на задвірки чужорідну інтелігенцію, були горді своєю культурою та своїм родом, щоб не сполячувались і не зросійщились щоб зайняти тепле містечко, щоб не додавали до “Коваль” останні дві букви ОВ. Він освятив Україну своїм словом.
Я буду тільки радий якщо росіяни стануть вивчати творчість Тараса Шевченка і подібних йому за яких точиться словесна війна “філологів” і “істориків”, але мені важливо знати, що йде процес історичного, культурного взаємообміну і розуміння себе як приватного народу, а потім вже і як народу космополітичного без перетягання не своєї ковдри, яка і не гріє, коли звик спати під периною великодержавних амбіцій.
Цікавить насамперед ментальна культурна поведінка.
Цікавенько дівки танцюють, еге? Цікаво й придумане “русскомислящий”… Захотілось опублікувати свої заміточки, долучившись до становлення справжньої української свідомості. Нам є чим гордитись, нам потрібно примножувати, а не сидіти і спостерігати, як нас обкрадають і відверто глузують, бо так і проспимо й Україну, і свою державність, і свою місію на цій землі. Будьмо українцями!